О нас   |    Контакты   |    Новости   |    Услуги   |    Форум ГМ
Поиск:       
О нас
О журнале
 
  •  
  • Архив номеров
     
  •  
  • № 1
  •  
  • № 2
  •  
  • № 3
  •  
  • № 4
  •  
  • № 5
  •  
  • № 6
  •  
  • Спецвыпуск № 1
  •  
  • Спецвыпуск № 2
  •  
  • Спецвыпуск № 3
     
  •  
  • От организаторов
  •  
  • А.В. Звегинцев
  •  
  • Л.Л. Сушенцева
  •  
  • Д. Носов, С. Яковлев
  •  
  • В.Г. Артюх
  •  
  • А.А. Шоломицкий
  •  
  • С.Г. Могильный
  •  
  • Т.П. Сыркина
  •  
  • С.М. Меринов
  •  
  • Спецвыпуск № 4
  •  
  • Спецвыпуск № 5
  •  
  • Наши читатели
  •  
  • Карта покрытия
    О Форуме
    Новости
    Мероприятия
    Литература
    Наши авторы
    Наши партнеры
    Фотоальбом







    Форум Главных Механиков

    Украина
    г. Киев



    Підготовка професійно мобільного робітника — вимога сьогодення



    Здійснювані в Україні соціально-економічні перетворення диктують необхідність пошуку нових орієнтирів в освітній політиці, а також спонукають по-новому глянути на роль системи  освіти, зокрема, професійно-технічної, в розвитку країни.

    Професійно-технічну освіту варто розглядати як частину більш широкої системи, що включає ринок праці, економічну політику, виробничі технології, суспільну організацію праці тощо.

    Сучасна людина живе й діє в умовах, які вимагають високого професіоналізму й значимих інтелектуальних зусиль. Якщо раніше прийняттю правильних рішень заважав в основному дефіцит інформації, то в наші дні, навпаки, перешкоди створює її надлишок. Ускладнення соціально-економічних процесів, підвищення впливу на людину зовнішніх факторів,  збільшення інформаційних потоків, неспроможність  людини їх осмислити, зростання конкурентності і злості – усе це спричиняє досить високі вимоги до випускників професійно-технічних навчальних закладів, технікумів, коледжів і вищих навчальних закладів.

    В умовах ринкової економіки в силу дуже високої рухливості її кон'юнктури кожній людині доводиться не лише часто змінювати місце роботи, але й у середньому протягом трудового життя 5-6 разів змінити професію. Це вимагає, по-перше, зламу сформованого у нас психологічного стереотипу, коли гарним працівником вважалася людина, яка десятиліттями працювала на одному робочому місці. По-друге, у цих умовах молодь зобов'язана одержувати таку професійну освіту, яка буде дозволяти їй відносно просто освоювати нові професії в майбутньому, образно говорячи, професійна освіта повинна стати конвертованою.

    Характерна для сьогоднішньої ситуації модернізація виробництва вимагає підготовки працівників, які швидко пристосовуються до змін, готових змінити свою професію й ступінь відповідальності, а це означає – і здатних навчитися нової професії. Вони зобов'язані бути готовими впоратися з новими професійними функціями й здатними сприйняти ці конфігурації як звичайний режим сучасного виробництва. Тож сьогодні потрібен професійно мобільний кваліфікований робітник, готовий повноцінно жити й працювати навіть у стані невизначеності й непередбачуваності, готовий до саморозвитку й самовдосконалення.

    Умови, що склалися на ринку праці, ставлять сучасних випускників професійно-технічних навчальних закладів у жорсткі умови конкуренції. Дефіцит робочих місць, зруйнована система працевлаштування, недосконалість законодавства призводять до того, що випускники професійно-технічних навчальних закладів стають соціально незахищеними, втрачають упевненість у завтрашньому дні. Неуспішність у професійній діяльності, на думку психологів, призводить до стійких стресів, депресії, тобто порушує здоров’я людини (однієї з найважливіших професійно-важливих якостей), викликає такі соціальні явища, як алкоголізм, наркоманію, злочинність. Протиріччя між потребами, бажаннями, реальною можливістю забезпечити матеріальні й духовні основи життя породжують нігілізм і песимізм. Тому можна стверджувати, що діяльність професійно-технічних навчальних закладів з формування професійно мобільних кваліфікованих робітників буде сприяти більш швидкій адаптації випускників ПТНЗ на ринку праці й повинна стати пріоритетною в процесі їх соціалізації.

    Сучасний ринок праці вимагає максимальної готовності випускників професійно-технічних навчальних закладів до повноцінної професійної діяльності на конкретному виробництві. Сьогодні роботодавець вже не бажає «доучувати» нашого випускника у себе на підприємстві. У результаті недостатній рівень готовності випускників професійно-технічних навчальних закладів до успішної адаптації в умовах ринкових відносин вступає в суперечність з потребами сучасного суспільства. Компромісним рішенням у цьому випадку є розробка нових підходів до підготовки кваліфікованих робітничих кадрів, що забезпечують випускникам професійно-технічних навчальних закладів формування високої професійної мобільності, конкурентоспроможності, самоактуалізації й самореалізації на ринку праці.

    Система професійно-технічної освіти в Україні переживає дуже важливий і відповідальний етап у своєму розвитку. Водночас це є етап розвитку педагогічної науки, що характеризується появою нового понятійного апарату, уточненням, переосмисленням та збагаченням новим змістом існуючих основних педагогічних категорій. Це зумовлено, з одного боку, узагальненням матеріалу сучасної науки, а з іншого – змінами в логіці наукового мислення, викликаними змінами в соціокультурних орієнтаціях суспільства.

    Експерти Міжнародного банку реконструкції й розвитку стверджують, що «здатність суспільства створювати, адаптувати, перетворювати на джерело прибутку й використовувати знання має вирішальне значення для стійкого економічного росту й підвищення життєвого рівня населення. Знання перетворюються на найбільш важливий фактор економічного розвитку». Характерною рисою процесу становлення економіки України на початковому етапі було економічне зростання, яке вимірюється не тільки накопиченим капіталом, але й збільшенням обсягу знань, використовуваних на практиці. Провідна роль у побудові економіки, заснованої на знаннях, приділяється системі професійної освіти як соціальному інституту, що створює людський капітал.

    Але в останні десятиліття наша країна живе в іншому вимірі. Лібералізація соціально-економічних відносин спричинила виникнення конкуренції й зробила конкурентний фактор вирішальним у боротьбі за життєве благо. «Умови гри» змінюються практично щодня. У результаті навіть протягом життя одного покоління можуть відбуватися конструктивні  перебудови економіки. 

    Тому  треба  бути готовим до того, що «отриманої первинної  освіти буде не достатньо і доведеться протягом життя постійно доучуватися й переучуватися відповідно до розвитку виробництва та цільового компоненту професійної підготовки, реалізованому в навчальній діяльності».

    У зв’язку з цим є підстави говорити про кризу знаннєво-освітньої парадигми, пов’язаної зі зміною самого феномену знання та його співвідношення із суспільною практикою: добування інформації стає пріоритетною сферою професійної діяльності людини й умовою існування  сучасного виробництва. Значний потік інформації, що застаріває швидше, ніж учень (студент) закінчить професійно-технічний навчальний заклад (ВНЗ), уже неможливо «втиснути» у зміст навчальної програми. 

    За таких умов  знаннєве  научіння стало втрачати сенс.  В умовах ринкового суспільства, зокрема, суспільства, яке переживає трансформацію, суспільства, більша частина населення якого обтяжена матеріальними проблемами, мобільність стає умовою виживання й досягнення успіху.

    У матеріалах Другого Міжнародного конгресу з технічної  та професійної освіти, який відбувся у квітні 1999 р. у Сеулі, було запропоновано розробку життєво перспективних  моделей «з урахуванням того, що система технічної і професійної освіти і підготовки (ТПОП) повинна не тільки готувати людей до трудової діяльності в інформаційному суспільстві, а й виховувати відповідальних громадян, які свідомо ставляться до проблеми цілісності навколишнього середовища  та піднесення добробуту своїх співвітчизників». Надзвичайно важливим є висновок про доцільність розробки програм технічної професійної освіти і підготовки, які спрямовувалися б не тільки на запити ринку праці, а й на потреби розвитку в соціальному, економічному, особистісному та природному аспектах, тобто ці програми повинні орієнтуватися на підготовку професійно мобільного фахівця.

    Термін «мобільність» означає рухливість, готовність до швидкого виконання завдання. Він був уведений в науковий обіг соціологами для визначення явищ, які характеризують переміщення соціальних груп та окремих людей у соціальній структурі суспільства (соціальна мобільність).

    Більш глибоке дослідження цього явища з позиції філософії, соціології, економіки, демографії  дозволило диференціювати уявлення про мобільність як то: вертикальна та горизонтальна, індивідуальна та групова, внутрішньогенераційна та міжгенераційна; соціальна, трудова, культурна, міжпрофесійна, професійна та інші види мобільності.

    Проблема мобільності на особистісному рівні тісно пов’язана зі:

    - змінами характеру самовизначення особистості;
    - появою нових професій;
    - старінням тих професій, що з’явилися раніше.

    Очевидно, що така диференціація наукових уявлень про мобільність пов’язана з «посиленням динамічності соціальних процесів на сучасному етапі розвитку суспільства, яка неминуче приводить до підвищення мобільності людей за найрізноманітнішими «векторами» їхнього соціального функціонування». Відносно самостійним видом професійної мобільності є підвищення престижу робітничої професії.

    Проте питання формування професійної мобільності майбутніх кваліфікованих робітників залишається ще недостатньо вивченим. Однією із сучасних проблем в системі професійно-технічної освіти є недостатня координація між випуском кваліфікованих робітників з певної професії та попиту  ринку праці на них.

    Сучасне суспільство потребує  фахівців, які б були підготовлені до життєдіяльності у постійно змінних умовах: соціальних, професійних, економічних та ін. Тому підготовка професійно мобільних кваліфікованих робітників стає головною метою професійно-технічної освіти, що знайшло відображення в Концепції розвитку професійно-технічної освіти  України на 2010-2020 роки.

    Проблема професійної мобільності з особливою гостротою актуалізувалася після прийняття Резолюції розвитку освіти протягом всього життя (27 червня 2002 р.), яка є продовженням змісту резолюцій, прийнятих у Лісабоні й Барселоні, та створює підґрунтя для більш тісного співробітництва в галузі професійної освіти і навчання з країнами ЄС. 

    У зв’язку з цим останнім часом в системі професійно-технічної освіти відбуваються певні реформаційні процеси, які охоплюють оновлення нормативно-правової бази, децентралізацію управління професійно-технічною освітою, розробку професійних та освітніх стандартів нового покоління, заснованих на  компетентнісному підході  (попередні стандарти не задовольняють потреби як роботодавців, так і педагогів та учнів ПТНЗ), запровадження нових професій тощо.

    Аналіз ситуації, яка склалася  в промисловому та агропромисловому комплексах, свідчить, що досить вагомим фактором  стабілізації і розвитку виробництва є найбільш повне використання людських ресурсів. Відповідно, зростає необхідність вдосконалення форм  і методів підготовки  майбутніх професійно мобільних кваліфікованих робітників в умовах соціального партнерства. Водночас варто зауважити, що значимість соціального партнерства до кінця ще не усвідомлена ні роботодавцями, ні професійно-технічними навчальними закладами, які вбачають у соціальному партнерстві лише одне із джерел фінансування.

    У ринкових умовах соціальне партнерство стає найважливішим засобом підвищення якості професійно-технічної освіти і адаптації випускників професійно-технічних навчальних закладів  до нових економічних умов.  Це забезпечується спільними зусиллями соціальних партнерів по збереженню та поповненню кадрового потенціалу підприємств різних галузей промисловості.

    Основна мета соціального партнерства, на наш погляд, – це сприяння процесу підготовки й перепідготовки конкурентоспроможних професійно мобільних кваліфікованих робітників, що адаптуються до швидких змін ринку праці.

    Поняття «соціальне партнерство» розглядається як участь різних державних і громадських організацій, підприємств, а також окремих осіб у спільній діяльності, спрямованій на розв’язання конкретних завдань, що стоять перед галуззю. Спираючись на закордонний досвід, накопичений у цій сфері, проведемо порівняльний аналіз способів розв’язання питань про соціальне партнерство.

    Сучасні відносини між системою підготовки професійно мобільних кваліфікованих робітничих кадрів і ринком праці, роботодавцями характеризується  рядом суперечностей між: попитом  і пропозицією робочої сили; професійно важливими в умовах ринкової економіки якостями особистості і відсутністю їх у переважної частини молоді; бажанням займатися цікавою справою і жорсткими обмеженнями ринку праці в плані надання можливостей працевлаштування; необхідністю раціонального розподілу робочої сили і відсутністю механізму зв’язку з роботодавцями.

    Як правило, відносини професійно-технічних навчальних закладів із соціальними партнерами залежать від державної політики в системі професійно-технічної освіти. Це положення дуже легко перевірити на характері відносин, що складаються в професійно-технічних навчальних закладів з таким найважливішими і значимими для них партнерами, як промисловість, транспорт, гірнича та будівельна галузі тощо.

    Очолюють промислові підприємства  керівники з різними поглядами на систему професійно-технічної освіти. Співробітничати або не співробітничати з професійно-технічними навчальними закладами залежить від ступеня їхньої особистої зацікавленості. Навчальні заклади, природно, можуть мотивувати керівників підприємств до співробітництва високою якістю підготовки кваліфікованих робітників, можливістю надання безкоштовної й досить кваліфікованої робочої сили. Але, на жаль, можливості освітніх установ досить обмежені й, на ще більший жаль, держава нічого не робить для того, щоб повернути роботодавців  обличчям до системи професійно-технічної освіти.

    Хоча у більшості зарубіжних країн такий досвід існує, як правило, це - значне зниження податків для тих, хто підтримує освітні установи в тій або іншій формі; обов’язкові вимоги до кваліфікації працівників при ліцензуванні  або сертифікації; безліч підтримуваних державою програм співробітництва між освітніми установами й індустрією, які зручні обом сторонам.

    Професійно-технічні  навчальні заклади в Україні, на жаль,  позбавлені такої підтримки від свого головного соціального партнера - держави, і тому змушені самостійно шукати соціальних партнерів і налагоджувати стосунки з ними. Виходячи з прийнятого визначення соціального партнерства,  зупинимося на основних типах соціальних партнерів системи професійно-технічної освіти. Насамперед відзначимо той факт, що розглядати категорію соціального партнерства можна як відносно системи професійно-технічної освіти в цілому, так і відносно окремого професійно-технічного навчального закладу. У першому випадку стороною, яка бере участь у соціальному партнерстві, виступає, умовно говорячи, вся сукупність освітніх установ разом з органами управління освітою. Утворивши єдине ціле, вони виступають партнером у системі тих відносин, які складаються на ринку праці.

    І тут можна виділити три основні категорії соціальних партнерів професійно-технічної освіти: роботодавців (підприємства); об’єднання працівників (профспілки, громадські організації); державні органи управління, включаючи службу зайнятості.

    Головним партнером виступає сама держава, яка визначає політику в галузі промисловості, транспорту або сільського господарства. Ці ж органи здійснюють фінансування, зокрема підготовку фахівців через систему професійно-технічної освіти, розробляють державні освітні стандарти, залучають освітні установи до співробітництва з промисловими підприємствами через участь у конференціях, нарадах, виставках.

    Роль держави на ринку освітніх послуг на сьогодні повинна зводитися до проведення в життя Концепції Державної цільової програми розвитку професійно-технічної  освіти на 2011-2015 роки, що відповідає інтересам усіх учасників цього процесу.

    У цілому ж, політика держави, заснована на включенні професійно-технічної освіти в систему базових пріоритетів соціально-економічного розвитку, повинна бути орієнтована на:

    - створення ефективної та гнучкої системи підготовки робітничих кадрів, орієнтованої на  соціально-економічний розвиток  країни (працевлаштування за робітничими професіями не менше 90% випускників професійно-технічних навчальних закладів);

    - модернізацію матеріально-технічної бази державних професійно-технічних навчальних закладів;

    - введення нового порядку  формування та розміщення  державного замовлення на підготовку  кваліфікованих робітників;

    - оснащення державних професійно-технічних навчальних закладів сучасними комп’ютерними комплексами, підключення їх до Інтернету;

    - збільшення обсягів фінансування та інвестицій для забезпечення розвитку професійно-технічної освіти;

    - посилення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у формуванні робітничого потенціалу, що дасть змогу максимально враховувати потреби регіональних ринків праці;

    - розвиток соціального партнерства, консолідацію зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого  самоврядування, навчальних закладів, роботодавців, науковців і громадських об’єднань;

    - підвищення престижності робітничих професій.

    Водночас створення умов для розвитку реального сектора економіки як основного інституціонального суб’єкта ринку праці, який формує професійно-кваліфікаційну структуру попиту на робочу силу, сприятиме тому, що стабільно працююче виробництво саме перетвориться на наймогутніший регулятор системи професійної підготовки кадрів, виступаючи одночасно й замовником і контролером якості освітнього продукту.

    Важливе значення для розвиту і поглиблення соціального партнерства має оновлення  нормативно-правової бази для нового типу взаємодії освітніх установ з роботодавцями, що сприяє задоволенню основних інтересів обох сторін на взаємовигідній основі; посилення “прозорості” інформаційних потоків про ситуацію на ринку праці й освітніх послуг, широке інформування населення про професійну й кваліфікаційну структуру попиту, прогнозу основних макроекономічних показників ринку праці, проблемах працевлаштування випускників, рейтингу та здорової конкуренції професійно-технічних навчальних закладів тощо. Вважаємо, що  державна податкова політика повинна  сприяти спрямованості підприємств на проведення активних програм з перепідготовки й підвищення кваліфікації своїх кадрів і прийняти положення про виключення з оподатковуваної бази всіх видів витрат, пов'язаних з навчанням персоналу.

    Регіональні органи управління освітою і економікою могли б допомогти в питанні кадрового забезпечення професійно-технічних навчальних закладів, організувавши цю роботу з наступних етапів:

    - створення переліку професій, що вимагаються на місцевому ринку праці;

    - коригування змісту освітніх програм, шляхом спільного рецензування їх за участю роботодавців;

    - формування регіональної системи підготовки й підвищення кваліфікації викладачів для більш якісної підготовки фахівців.

    Погано налагоджена взаємодія між соціальними партнерами призводить до того, що установи професійно-технічної освіти страждають від неінформованості про те, які потреби ринку праці, які напрямки найбільш перспективні, які нові тенденції з'являються. Від відсутності такої інформації погіршується якість підготовки робітничих кадрів, а отже, знижується можливість формування професійно мобільного кваліфікованого робітника.

    Органи місцевого самоврядування залучають до співробітництва різні категорії соціальних партнерів (засоби масової інформації, видавництва, центри профорієнтації, служби працевлаштування тощо). Водночас підприємства  беруть участь у реалізації освітніх програм через організацію практичного навчання учнів на своїй базі, їхньому працевлаштуванні, фінансуванні навчання своїх співробітників.

    Зауважимо, що відносини з роботодавцями сьогодні вибудовуються складно, оскільки руйнування зв’язків професійно-технічної освіти з підприємствами призвело до того, що частина з них перестали приділяти належну увагу питанням перепідготовки й підвищення кваліфікації своїх кадрів. Однак, як показує досвід, при бажанні професійно-технічний навчальний заклад спроможний змінити це ставлення до себе з боку роботодавців, довести свою спроможність і взяти на себе вирішення питань із забезпечення виробництва професійно мобільними кваліфікованими робітничими кадрами. Так, наприклад, на базі професійно-технічних навчальних закладів здійснюється підготовка робітничих кадрів за направленням центрів зайнятості та за угодами з вищими навчальними закладами. Такий  вид соціального партнерства дозволяє ефективно вирішувати проблему дефіциту кваліфікованих робітничих кадрів за рахунок орієнтації освітніх програм на потреби конкретного замовника.

    У Росії такий вид навчання одержав статус додаткової професійної освіти (ДПО). На нашу думку, введення  додаткової професійної освіти забезпечує формування професійно мобільного кваліфікованого робітника, який  буде мати не тільки якісну теоретичну підготовку, отриману в навчальному закладі, але й можливість бути залученим до практико-орієнтованого навчання, спрямованого «на повне задоволення вимог і очікувань споживачів шляхом  підготовки фахівців, затребуваних на сучасному ринку праці». Водночас такий кваліфікований робітник буде мобільним у своєму професійному полі як по горизонталі (вдосконалювати свою професійну майстерність в межах обраної професії), так і по вертикалі (переходити на більш високий освітньо-кваліфікаційний щабель). Підвищення якості професійно-технічної освіти нерозривно пов’язане з організацією самостійної роботи як учнів, так і слухачів у процесі їх навчання.

    Новий етап розвитку соціального партнерства в системі професійно-технічної освіти почався в 2000 р., коли створювалися Піклувальні ради як низова структура асоціацій соціальних партнерів. Моделі цих рад також виявилися різними, що відповідає умовам конкретних регіонів. Так, у Кривому Розі Піклувальні ради були створені на рівні підприємств. Їх очолили директори  підприємств, а до складу увійшли представники роботодавців, вищих навчальних закладів, технікумів, професійно-технічних навчальних закладів, служби зайнятості, місцевих органів влади, представники профспілок. Наприклад, на базі Криворізького залізорудного комбінату працює Піклувальна рада, яку очолює голова правління КЗРК Ф. Караманець. Як правило, на засіданні Піклувальної ради розглядаються не тільки питання підвищення якості підготовки кваліфікованих робітничих кадрів, а й проводяться екскурсії учасників засідання у забій шахти, де науковці, педагогічні працівники мають змогу наочно побачити як працює сучасна техніка, які сучасні технології виробництва сьогодні є найбільш ефективними.

    Особливостями підготовки професійно мобільного кваліфікованого робітника в умовах соціального партнерства є:

    - здійснення спільно з роботодавцями постійної  цілеспрямованої профорієнтаційної роботи з абітурієнтами та учнями професійно-технічного навчального закладу;
            
    - оперативна  інформованість  професійно-технічного навчального закладу про потребу у кваліфікованих робітничих кадрах з тієї чи іншої професії;

    - можливість залучати до участі в навчально-виробничому та виховному процесі представників  соціальних партнерів, у тому числі й роботодавців;

    - своєчасне оновлення  змісту  професійного навчання відповідно до змінених умов виробництва;

    - надання можливості учням вивчати нову техніку, нові технології та працювати з сучасними матеріалами у навчальних майстернях училища;

    - включення учня у безпосередній виробничий процес на підприємстві під час виробничої практики сприяє більш швидкій адаптації до виробничих умов та виробничого колективу;

    - підготовка учнів до конкретних  виробничих умов;

    - забезпечення впевненості у одержанні першого робочого місця за професією.

    Таким чином, сучасне суспільство в умовах інтенсивного інформаційного розвитку висуває високі вимоги до рівня професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників, здатних до ефективного виконання соціальної й професійної ролей. Визначальними характеристиками сучасного кваліфікованого робітника стають самостійність, нестандартність мислення й дій, ефективність вирішення професійних і життєвих завдань різного рівня, здатність бути суб’єктом професійного розвитку, професійна мобільність.

    Професійна мобільність кваліфікованого робітника – це інтегративна якість, яка поєднує в собі сформовану внутрішню потребу у професійній мобільності особистості, що є необхідною для успішності особистості в сучасному суспільстві, яка проявляється в діяльності і забезпечує  самовизначення, самореалізацію в житті та професії; міцні знання та вміння з професії, професійну компетентність, професійні компетенції, професійну культуру метапрофесіфйні якості; самоусвідомлення особистістю власної професійної мобільності, сформоване на основі рефлексії готовності до професійної мобільності;  прагнення особистості змінити не тільки себе, а й професійне поле та життєве середовище.

    Модель системи роботи ПТНЗ з формування ПМР

    У структурі системи роботи професійно-технічного навчального закладу з формування професійної мобільності майбутніх кваліфікованих робітників  значну увагу приділено ринку праці та соціальним партнерам  (підприємства-роботодавці, органи управління освітою, органи державної влади  і  місцевого самоврядування, профспілки, загальноосвітні школи, ВНЗ). Тому ми вважали за доцільне увести до структури маркетингову службу професійно-технічного навчального закладу, яка й буде здійснювати аналіз ринку праці, взаємодіяти із службою зайнятості та соціальними партнерами, Консультативною радою і службою мобільності.

    Консультативна рада здійснює зв’язок професійно-технічного навчального закладу з підприємствами певної галузі регіону. Консультативна рада виконує  «дорадчу» функцію  та  надає   інформацію  щодо  змін  у  певній  галузі,  впровадженні перспективних  технологій,  наявності    вакансій  на  ринку  праці,  а  також  поради  щодо  актуальності  на сьогоднішній  день  розділів  навчальної програми  та   компетенцій,  якими  повинні  володіти  випускники професійно-технічних  навчальних закладів. Консультативна рада  не має повноважень керувати  навчально-виробничим  процесом. Її завданням є  лише ознайомлення педагогічних колективів професійно-технічних навчальних закладів   із  ситуацією  у  певній  галузі  виробництва та  надавати  рекомендації  щодо  покращення  підготовки  випускників  даного  напряму. 
    До  складу  Консультативної ради  входять роботодавці  підприємств  галузі, для  якої  професійно-технічний навчальний  заклад  готує  кваліфікованих професійно мобільних робітників; представники  підприємств (майстри, бригадири, виконроби),  які  добре  обізнані  з  технологічним  процесом, технікою даного  виробництва;  представники  центру  зайнятості;  випускники  минулих  років,  які  зараз  працюють  за спеціальністю;  представники різних демографічних груп; представник професійно-технічного навчального закладу,  відповідальний  за  навчання  за  даною  професією  (як правило – це старший  майстер).

    Робота  Консультативної  ради  за галуззю оцінюється  якістю  наданих  рекомендацій,    робота   ж   професійно-технічного навчального  закладу  -  реакцією  на  ці  рекомендації. Ми  вважаємо,  що  на  сьогоднішній  день, створення  Консультативної  ради  в  усіх  професійно-технічних  навчальних  закладах   сприятиме  підвищенню  якості  професійного  навчання,  адаптації  молодих  робітників  до  нових  економічних  умов,  обґрунтованому  розподілу  та  працевлаштуванню.      

    З метою координації зусиль усіх учасників навчально-виробничого та виховного процесу щодо формування професійно мобільного кваліфікованого робітника нами було запропоновано створити спеціальну службу – «Центр мобільності», до складу якого входять такі підрозділи:  координаційна рада; відділ методичної роботи (науково-методична рада); відділ професійної орієнтації; відділ психологічної підготовки; відділ загальноосвітньої підготовки; відділ професійної підготовки; відділ дозвілля. На відміну від традиційної  моделі методичної  служби, запропонована служба мобільності будується не за предметним, а за функціональним принципом. Центр мобільності виконує координаційну, управлінську, інформаційну, аналітичну та консультативну функції. Організаціно-управлінським органом служби мобільності є Координаційна рада, яку очолює заступник директора професійно-технічного навчального закладу з навчально-виробничої роботи. Запровадження служби мобільності у професійно-технічних навчальних закладах докорінним чином змінює  й підходи до визначення мети, завдань та змісту професійно-технічної освіти. Орієнтація служби мобільності на кінцевий результат сприяє досягненню цілей реалізації Державних стандартів професійно-технічної освіти і формуванню професійної мобільності у випускників професійно-технічних навчальних закладів.

    Для забезпечення оперативного реагування на зміни змісту професійної підготовки до системи введено Фахову раду (очолює викладач-методист, або старший викладач спеціальних дисциплін), яка, реагуючи на всі запити Центру мобільності, та взаємодіючи із науково-методичною радою (очолює заступник директора з навчально-методичної роботи)  через відділ методичної роботи,  інформує педагогів про ці зміни (через інформаційно-аналітичний центр) та залучає їх до різних форм методичної роботи.

    Докорінним чином змінюються  зміст і форми методичної роботи  з викладачами, учителями, майстрами виробничого навчання і вихователями. Зміст методичної роботи орієнтується на тісний зв’язок з роботодавцями (стажування на підприємствах-партнерах, вивчення нових технологій, обладнання, техніки тощо). Організація методичної роботи з педагогічним колективом ґрунтується на діяльнісному підході, тому серед форм методичної роботи переважають практико-орієнтовані форми, зокрема тренінги, оскільки саме вони сприяють формуванню у викладачів, учителів, майстрів виробничого навчання і вихователів необхідних соціально-професійних компетенцій, що забезпечать  їм можливості формувати професійно мобільного кваліфікованого робітника. 

    Діяльність відділів Центру мобільності здійснюється на основі комплексного вивчення учнів, відслідковування індивідуального маршруту супроводу і підтримки їх протягом усього  терміну навчання у професійно-технічному навчальному закладі. Зауважимо, що служба мобільності створює всі умови  у навчально-виробничому і виховному процесі для того, щоб кожен учень на основі власного вибору, рекомендацій психологічної служби міг  проектувати індивідуальний маршрут у навчанні. Для цього необхідна модернізація інваріантної частини як  змісту освіти, так і навчальних дисциплін, шляхом включення знань, умінь та навичок, спрямованих на формування  якостей особистості, що  будуть сприяти формуванню професійної мобільності та модернізація змісту виробничих практик. Особливу увагу варто звернути на варіативну частину змісту освіти і вводити спеціальні  та елективні курси, факультативи тощо.

    Ми пропонуємо   до варіативної частини  змісту освіти (навчальних планів) ввести спеціальний курс «Основи професійної мобільності».

    Лілія Леонідівна Сушенцева,
    Інститут професійно-технічної освіти, Криворізький технічний університет

     




    - города
    - предприятия